Притча. Найкращий камінчик

    На березі моря грав маленький хлопчик. Він піднімав камінці і кидав їх у море. Час від часу перед тим, як кинути камінчик в пінисті хвилі моря, він пильно розглядав його. Деякі з них відкладав в сумочку. Як потім виявилося, він це робив, щоб показати своїй мамі.Витягав камінчик за камінчиком і дуже обережно показував свої знахідки. Нарешті він витягнув останній і сказав: "Це мій улюблений камінчик. Він мені найбільше сподобався. Він такий зелений і гладкий такий".

Мама посміхнулася і сказала: "Він дійсно хороший, але - це не камінь. Це шматочок скла".

"Не камінь?" - Здивувався син.

Його маленькі пальчики скользіли по ребрах зеленого предмета, який ласкаво пестив своєю поверхнею. "Ні! Не може бути, що це шматочок скла. Скло є гострим. Я б порізав свої пальчики, коли б доторкнувся до нього. Він гладкий, як і всі камінці" - далі стверджував маленький хлопчик.

Тоді мама пояснила, що маленькі камінчики колись були гострими, і коли ласкаві хвилі моря їх качали, вони терлися один до одного і так стерли свої гострі кути. Шматок гострого скла також потрапив між камінцями і вони також його відшліфували, стираючи гострі сторони.

Хлопчисько стиснув свій камінчик і вигукнув: "Це добре, що він потрапив між ці камінці. Він тепер не тільки красивий, але ще і гладкий. Він найкращий!"

За кілька тижнів хлопчик пішов до школи. У класі виявилися різні діти: кожен зі своїм характером, своїми звичками, уподобаннями. Минув час і синок сказав, що більше не хоче йти в школу, бо там є пустотливі діти і між ними часто бувають непорозуміння.

Мама пішла в його кімнату і звідти щось принесла. Присіла і подивилася в очі: "Синуля, пам'ятаєш про море?"

Далі показала зелений "камінчик" і нагадала йому історію про те, як стираються гострі кути.

Син сильно обняв маму і хотів ще щось сказати, але на цей раз ні слова не було чути. Він мовчки взяв свій рюкзак, витер сльози і міцно стиснув щось у руках.

 Не завжди можемо помітити те, які є гострі боки нашого характеру. Тільки, коли зустрічаємося з іншими, стає явним приховане.

 Проходить час спільного життя і гострота кудись зникає. Залишаємося ми, шліфовані долями інших, тих, хто був поряд з нами, хто також став лагідним і залишив краще ...